Ідеальний пляж

Кевін знайшов ідеальний пляж. Це точно вартувало сотень парсеків шляху. Там був білий, майже прозорий пісок. З двох боків лагуну обіймали скелі із чогось схожого на кварц. Згідно з путівником планета була позбавлена багатьох небезпек для приватного мандрівника: атмосфера придатна для дихання, тяжіння становить 90% від земного, майже цілковито виключається контакт з хижою морською фауною. Для Франчески нарешті з’явиться нагода помедитувати й зосередитися на своєму внутрішньому світові подалі від марної метушні сучасного міста.

Кевін зупинив свій улюблений чотиримісний «Ігніс» просто над поверхнею океану, підняв вхідний шлюз, схожий на дверцята із прославленого у давньому кіно автомобіля «ДеЛоріан» і без зайвих церемоній зачерпнув рукою воду.

— Йоші, глянь! - в очах уже немолодого чоловіка світилася справжня радість.

Хлопчик із настовбурченими вухами і закудланим рудим волоссям простежив поглядом, куди вказував його тато. Під тінь, яку кидав корпус зорельота, запливало щось схоже на велетенську медузу, у якої, однак, щупальця були і знизу, і згори. Істота рухалася повільно, немовби відштовхуючись від самої води.

— Ось де тобі приклад справжнього супокою, люба, - Кевін кивнув Франчесці. - В океані на краю Всесвіту!

Жінка у туркусовому комбінезоні (абсолютно зайвому атрибуті космічних подорожей), із гострими вилицями і заколотим на маківці волоссям кольору іржі широко посміхнулася.

Кевін зачинив люк і спрямував зореліт до берега. З ними на борту не було помічників (Франческа вважала неекологічною експлуатацію роботів для завдань, з якими могла впоратися людина), тож усі троє взялися самотужки облаштовувати місце відпочинку. Розгорнули килимок із золотавими арабесками, поруч із ним розташували контейнери з їжею та напоями; дві великі парасольки одразу додали затишку і знизили температуру під гарячим сонцем на декілька градусів. Кевін взявся перевіряти гідрокостюми: генератори кисню і води звітували цілковиту справність, усі соти захисної оболонки були готові до максимального навантаження, резервні батареї повідомляли про повний заряд. Що іще потрібно для справжньої пригоди?

— Синку, готовий випробувати свій новенький костюм? - Кевін почав крутити головою, тому що там, де щойно сидів семирічний хлопчик, на піску лишився тільки ледь помітний слід. Франческа зосереджено копалася у одному із пластикових контейнерів. Кевін полишив гідрокостюм, підвівся з колін, вийшов з-поза нахиленої під кутом парасольки й обвів поглядом пляж. Хвилі ліниво заповзали на берег, лишаючи по собі смуги молочно-білої піни. Уся лагуна, здавалося, замирено спала. Чоловік перевів погляд на скелі, котрі піднімалися над берегом ліворуч від нього й заходили одним краєм у воду. Вгору вони піднімалися на висоту девʼятиповерхового будинку і нагадували собою хаотичне нашарування витягнутих у довгі волокна напівпрозорих стовпів, через котрі світло сонця переламувалося на свої спектральні складові, немовби через велетенські лінзи. Тому і скелі сяяли усіма можливими кольорами, як затверділе північне сяйво.

Йошуа стояв метрах у пʼятидесяти від килимка, задерши голову і не зводячи погляду від кристалічних структур. Тато підійшов до нього й поклав руку на плече:

— Краса… Де б іще ми таке побачили? А хочеш, поплаваємо просто біля тієї скелі, роздивимось ту дивину поближче?

Хлопчик зачудовано подивився на свого тата.

Гідрокостюми, хоча і були справжнім витвором технічної майстерності людини і важили зовсім небагато — настільки, щоб і дитина не втомлювалася після годин плавання — тим не менше, об’єм тіла плавця помітно збільшували. За спиною містився схожий на рюкзак зовнішній корпус генераторів, а на поясі — прямокутні ячейки резервних батарей товщиною із три пальці. Шолом виглядав як перевернутий скляний акваріум.

— Люба, ми розвідаємо місцевість, - Кевін завмер, розглядаючи свою жінку, котра вже встигла роздягтися і тепер мастилася захисним кремом. Її руде волосся хвилями падало на плечі. Франческа підвела очі й схвально кивнула. Потім сіла в позу лотоса на килимку в тіні, поклала руки на коліна долонями вгору і заплющила очі.

— Таймер на дві хвилини, - сказала вона своєму смарт-годиннику і занурилася в медитацію.

Вода була холодна, майже крижана, і дуже солона. Можна було триматися на поверхні, не докладаючи жодних зусиль, просто розчепіривши руки й ноги, наче морська зірка. Проте найцікавіше було напевно під поверхнею. Тому щоб зануритися, тато з сином увімкнули вмонтовані в гідрокостюми турбіни і вже за хвилину могли розпочати дослідження дна океану на незаселеній планеті з каталоговим номером NPR-34912-S.

Картина, що відкрилася перед ними, здавалася позбавленою життя: губчасті камінні рельєфи, жодних водоростей та ніяких риб. Не дивно, враховуючи солоність води, котра в десять разів перевищувала звичайний вміст солі в океанах на Землі. А проте, щойно пірнальники наблизилися на відстань простягнутої руки до схожого на голову гіпопотама каменя, численні дірочки у камінному тілі почали одна за одною змикатися. І коли не лишилося жодної, «голова», здається, стала прозорою, тому що її осердя зажевріло, неначеб всередині розгоралася піч. Багряний клубок неквапливо розширювався і стискався, і червоні прожилки струменіли від нього до країв каменю мерехтливим мереживом.

— Тату! - голос в динаміку звучав водночас захоплено й налякано. — Дивись, тату, дивись!

Кевін зробив легкий порух рукою й у відповідь турбіни гідрокостюма розвернули його всім тілом у той бік, куди показував Йошуа. Чоловік не одразу збагнув, куди саме треба дивитися, аж поки світло, котре долинало через товщу води, не потьмяніло і, задерши голову, він побачив те, від чого в нього по спині побіг мороз. Гідрокостюми проектувалися так, щоб витримувати не лише тиск глибини, але й, наприклад, могли в разі потреби адсорбувати навіть постріл із променевої зброї. Про це компанія-виробник повідомляла у кожному промо-ролику. Але зараз Кевін чомусь відчув себе голим. Просто над його головою висіло величезне, схоже на шляпку гриба драглисте тіло, в центрі якого без упину рухалося щось схоже на густу чорну пляму. Із плями вниз спускалися подібні до рваних паперових стрічок щупальця.

«Цікаво, навіщо у цієї штуки щупальця — в океані, де, схоже, немає ніякого зоопланктону?» - Кевін раптом звернув увагу, що він відплив так, аби закрити спиною свого сина. Звідкись знизу вихопився рій бульбашок, вони прозміїлися прямо перед кевіновим обличчям і розчинились поміж щупалець істоти. У динаміку радіозв‘язку було чутно швидке дихання Йошуа.

«Воно зупинилося просто над нами… Вивчає перед нападом? Чекає на слушну мить, щоб випустити отруту? Чи ж воно розраховує нас налякати?» - краєм ока Кевін помітив, що «гіпопотамовий камінь» став знову схожим на частину донного рельєфу й знов відкрилися усі його маленькі дірочки.

— Тату… - Кевін смикнувся від несподіванки. Голос Йошуа тремтів. - Ти чуєш їх? Вони… вони звертаються.

В цю мить істота плавно рушила з місця. Тінь рушила за нею. І Йошуа.

— Йоші!..

Драглисте тіло рухалось у воді напрочуд стрімко, якщо брати до уваги його форму і розміри. Кевін жестом збільшив потужність турбін і, наздогнавши свого сина, вхопив його за руку.

—Йоші, ти куди? Ми не знаємо і… Вертаймось на берег.

— Тату, стривай… Я хочу… - він акуратно вивільнився. - Хочу побачити.

Істота й двоє людей у гідрокостюмах опинилися біля кристалічної скелі, котра навіть під водою дивувала веселковими переливами. Медузоподібне створіння почало засмоктуватися в отвір у стіні, стискаючись неможливим чином. Ось вже тільки кінчик стрічки-щупальця лишився по цей бік, а із отвору заструменіло яскраве світло. Йошуа без вагань перевалився в горизонтальне положення і ковзнув у діру в скелі.

«Чому я нічого не роблю?»

Коли Кевін вийшов із заціпеніння і спробував вплисти за сином, генераторний блок на спині глухо врізався в стіну. Турбіни розкрутилися до максимальної потужності, однак у отвір в скелі пройшли самі голова й плечі.

З метою безпеки відстібати генераторний блок гідрокостюма можна тільки на суші. Тож Кевін вистрибнув на берег, одночасно натиснув два замки на поясі і два на плечах. Високотехнологічний «рюкзак», а з ним і батарейний пасок хлюпнулись на пісок, а чоловік, перечіпаючись, щодуху рвонув через пляж до зорельота.

«Нічого йому не загрожує, він же в костюмі. Він кмітливий хлопчик. Але що за маячня!»

Пірнути у воду з рівнем солоності понад 30% неможливо — потрібен додатковий вантаж, котрий тягтиме вниз. Космічні судна уже щонайменше півстоліття оснащувалися замкненими автономними системами вироблення кисню, але на випадок ремонту чи переоснащення таких систем на борту завжди містилися звичайні балони зі стисненим киснем. 35-літровий важив близько 45 кілограм. Якраз достатньо, щоб опустити на дно дорослу людину.

Франческа з широко розкритими очима дивилася, як її чоловік піднімає в повітря їх маленький зручний зоряний катер, підлітає до скелі з лівого краю пляжу, зависає над океаном, а тоді падає у воду, обіймаючи їх єдиний резервний кисневий балон.

Без генераторного блоку гідрокостюм втратив усі функції, які потребували енергії, а кисню було стільки, скільки лишалося в шоломі-«акваріумі». Затамувавши подих, тримаючи обома руками балон, Кевін повільно занурювався перед кристалічною стіною обличчям вниз. Пропустити прохід, у якому зник Йошуа, було неможливо: звідти крізь мутну воду йшло стільки світла, що Кевін навіть подумав: «А може, уся скеля — одна велика лінза?»

Ніякого плану не було. Вже коли отвір у скелі був просто під ним, Кевін подумав, що можна було підтримувати зв‘язок із сином через рацію гідрокостюма, можна було вмовити його повернутися. А ще спроба у Кевіна була тільки одна, тому що на борту «Ігніса» нічого важчого за резервний кисневий балон не передбачалося. Він звільнив праву руку, схопився за край діри, тоді відпустив ліву (балон продовжив свій рух на дно) і втягнув себе в прохід.

«Треба сповільнити серце. Я не можу зараз вдихнути, ще ні.» - в голові промайнули сполохані очі Франчески, яка вона стоїть гола й прекрасна на цьому чудовому пляжі, не знаючи, що робити, і напевно стримуючись, щоб не спитати, де Йоші. І як він устиг це роздивитися, на бігу, ледь не падаючи у казковий, майже прозорий пісок?

В тунелі, на диво, потужна течія протягнула його спиною по стелі вперед, а потім виштовхнула в широкий простір. Ніякого гроту там не було, Кевін усе ще знаходився під водою, горизонтально, обличчям вниз. Сіль штовхала його вгору.

«З чого взагалі я узяв, що тут мусив бути грот?» - в грудях нестерпно пекло й він вирішив зробити вдих. Можливо, останній. Згадалося, як Йоші вчився грати на піаніно, перші наївні мелодії й гордість в очах. Світло тепер ішло згори. Із зеленої каламуті внизу виринали одне за одним створіння, схожі на те, котре запливло у скелю з моря, гігантські «медузи», верхні щупальці котрих ворушилися у плавному танку.

«Де ж ти, синку?»

Йошуа плив прямо в центрі кільця, котре утворили істоти.

«Тату, все буде добре», - дзвінкий голос прозвучав у знеструмленому динаміку. Потік світла розширювався і в полі зору Кевіна з’явилися іще істоти, десятки, сотні, всі вони приєднувалися до кола навкруг Йошуа. - «Вони навчили мене, як треба перегравати»

Кевін хапнув повітря ротом, але в «акваріумі» більше не було чим дихати.

— Час вийшов, - промовив буденним тоном смарт-годинник Франчески. Вона розплющила очі. Кевін закінчував приготування гідрокостюмів. Йоші сидів на піску й вивчав переливи кольорів кристалічних скель.

— Синку, готовий випробувати свій новенький костюм?

— Тату… Давай краще в нарди! Я тебе точно переграю, - посміхнувся Йошуа новими очима.