Розподілення

Ви чули про те, що Всесвіт — усього лишень одна хвиля? Тоді й кожен мій подих — по суті теж її коливання. Мої пальці, білі від напруження, липкий піт на долонях, від якого нікуди не дітися — це теж вібрації тої Хвилі. Але річ іще й у тому, що пальці побіліли, бо я надто міцно стискаю кермо і тим самим перешкоджаю звичайному кровообігу. Піт виділяється через те, що моя гормональна система виробляє занадто багато кортизолу. Але треба також визнати: ніякої болі в тій Хвилі немає. Не може бути. Кавалок жиру, занурений у рідину, ця дивна штука під назвою мозок — ось там — запечатане вакуумом свідомості — виникає поняття болі. А хвиля — котра суть цілий Всесвіт — вона собі коливається, вибудовуючи на своєму гребні кожну нову мить існування — і до нестерпного відчуття, котре контрабандою хоче пропхати в реальність мешканець моєї черепної коробки — від ноцицепторів на стінках стравоходу, по нервових волокнах до спинного мозку, звідти до стовбура головного мозку, до розподільчої станції під назвою таламус і нарешті до сомато-сенсорної кори — до цього відчуття хвиля не має ніякого стосунку. Є просто фізіологічний стан під назвою «печія».

Лист від Управління людських ресурсів міністерства Мінімізації Ризиків я отримав в середу. Два місяці тому. На сірому папері із переробленої целюлози тьмяним чорнилом було надруковано вісім абзаців тексту, приблизно по чотири рядки кожен. Прочитав я лишень одне слово, з нього починався заголовок, під адресою отримувача і моїм ім'ям, і дату — виділену жирним шрифтом, десь посередині тексту. Далі я просто рахував, скільки там було слів, тому що літери почали злипатися і рахувати стало зручно — кожне слово стало окремою плямою, схожою то на чорну личинку, то на невеликого хробака. Якби той лист знайшовся, гадаю, повністю прочитати його би зараз не вдалося — від моїх тоді спітнілих долонь розчинялось по краях аркуша органічне чорнило, яким тільки й друкують свою кореспонденцію державні органи.

Розподілення відповідальності — це необхідність. Ніхто не хотів до цього вдаватися, навіть сама Рада Порятунку. Але тільки так можна контролювати ризик вичерпання ресурсів нашої багатостраждальної планети: кожен мусить зробити свій внесок. Не Рада Порятунку, а кожен з нас має прийняти вибір. Тому що кожен несе відповідальність за те, що накоїли з довкіллям наші предки й ми самі, в часи, коли не було Ради і вона не вигадала Розподілення. Кожен.

Коли повторюєш такі прості істини, якось стає спокійніше, руки перестають тремтіти, коли віднімаєш їх від керма, нога розслаблюється на педалі, ба навіть їдке світло ламп на підземній парковці вже не так ріже очі. Я читав, що ніякої «свободи» вибору насправді не існує — натомість є твій генотип, фенотип, а іще — мінливий гормональний коктейль. Вони є частина Хвилі, котра хвицяє хвостом, перетворюючи випадковий молекулярний збіг на твої вчинки. А мені наразі потрібно лишень зробити формальність — поставити крапку в уже написаному реченні. Тому що, як відомо, Устав Ради Порятунку ще на самому початку Глобального Занулення поклав в основу принцип свобідного волевиявлення. «Кожен індивід, незалежно від своєї категорії, має невідчужне право приймати рішення з Розподілу без примусу обставин, на основі власного волевиявлення» — я зачитував сам цей текст вголос безліч разів — коли проводив консультації з Розподілення. Тоді на мене дивилися перелякані, розгнівані, метушливі, пригнічені, вигорілі очі.

Мені самому консультація не потрібна. Немає сенсу витрачати час на заздалегідь відомі мені ходи: пригадаймо найкращі, найтепліші моменти вашого спільного життя, а тепер давайте разом запакуємо ці спогади як різдвяну кульку. Коли ви надалі сумуватимете за редукованим чи редукованою за програмою Розподілення, ви завжди зможете «потрусити» цю кульку, в ній здійметься лапатий затишний сніг, а за ним — як вічна колискова — зʼявиться ваша близька людина. Ні, їй не буде боляче, в капсулі евтаназії гратиме приємна музика, а в повітрі непомітно зростатиме рівень азоту. Це буде наче безтурботне засинання після насиченого дня. Для старших дітей передуватиме безболісний заспокійливий укол.

Я мушу обирати. Це мій внесок. І сьогодні — крайній строк.

Девід якось зламав ключицю. Діти стрибали на своєму двоповерховому ліжку і чи то Зельма його штовхнула, чи ж він сам втратив рівновагу — впав якось невдало і за ту частку секунди, коли після лункого удару об підлогу стало абсолютно тихо, я із кухні уже зрозумів: сталося щось погане. Спочатку я побачив перелякане обличчя Зельми: «Тату, я його не чіпала!», а потім девідові очі. Він так хотів бути мужнім, що намагався дивитися крізь мене, а губи уже тремтіли, і тоді раптом наші погляди перетнулися, і сльози просто бризнули з його очей, він скривився від болю і голосно заридав. Я вже забув, до якої лікарні нас повезли, але та коротка секунда і очі пʼятирічного хлопчика, котрий вирішив, що боротиметься з біллю перед своїм татом, лишилася зі мною дотепер.

У мене більше немає Мії, моя незграбна дівчинка, з котрою ми уперше зустрілися в університетській лабораторії, де я проходив практику — тоді це миле створіння вивернуло на мене цілий лоток з реактивами — вона згоріла від турбораку рік тому, за лічені тижні, я навіть не встиг второпати, що відбувається. А зараз двоє наших дітей — це надто велика розкіш для виснаженої Землі, бо ж усі ми мусимо економити наявні ресурси. Саме тому існує Розподілення. Розподілення відповідальності. Учора хтось, сьогодні ми. Інакше… всі знають, що станеться без Розподілення. Це абсолютно очевидно.

— Па? Чого в біса ми тут стоїмо? - Зельма заспана, але уже сердита, мабуть у неї почалися місячні. Вона нахиляється до мене із заднього сидіння і я відчуваю її запах — як і в усіх підлітків, він досить неприємний, не приховати навіть полуничним дезодорантом. Прокидається і Девід, він теж невдоволений, просить їсти, а ще йому негайно треба в туалет.

Я кажу їм, що це, мабуть, просто якась чергова медична перевірка. Не знаю напевно, не вчитувався, мені прийшов учора лист, кажу я, але це точно терміново.

Я не знаю, як я це робитиму. Я не знаю, кого я мушу обрати.

Коли Зельма ще вчилася говорити, вона часто співала на якійсь своїй вигаданій мові, спочатку мугикаючи собі під ніс, а потім допомогаючи виводити голосні руками, підсилюючи акценти стрибками, і люди оберталися, дивуючись цій безпричинній радості. А останній раз я бачив такі зельмині емоції, коли ми переїжджали після смерті Мії. Тоді я вирішив, що стара кухня не поїде на нове місце: з одного боку, нам вистачить чогось простішого, з іншого — надто багато спогадів вона мертвою хваткою утримувала в собі. Я сказав, що нам усім треба трохи випустити пару і дозволив дітям трощити ці зелені шафки з дверцятами в стилі «фермерський будинок». Девід одразу відмовився, а Зельма шкрябала, розривала й ламала той нещасний гарнітур з таким виглядом, немовби Поллок, котрий чаклує над гігантським полотном на підлозі.

Всі поверхи комплексу абсолютно однакові: ті ж самі порожні молочно-білі коридори, чорні прямокутні таблички зі зкругленими кутами, прозорі пластикові стільці, термінали, на котрих ліниво блимають сині рамки навколо сканерів відбитків. Я знаю, що кабінети для Розподілення — ті, що мають суфікс 72. Я притискаю великий палець правої руки до сканера під табличкою 1972. Синя рамка стає зеленою, лунає приємний чоловічий голос: «Вас вітає Доктор Ерліх, версія 2030. Будь ласка, введіть код Вашої вимоги». На екрані терміналу зʼявляється цифрова клавіатура. Без затримки, начебто робив це безліч разів, я набираю «1798».

— Па. Я ще голодний, - Девід смикає мене за руку. Відлуння його слів плутається десь в кінці коридору. Зельма сіла в крісло і залипла у свій гаджет.

Приємний чоловічий голос вимовляє якусь беззмістовну фразу і розсувні двері кабінету ковзають всередину стіни. Я нахиляюсь вбік, щоб зазирнути всередину. Звичайна лікарняна кімната: світло таке, що здається, кутів немає, вентиляційні гратки — єдина прикмета голих стін. Посередині на невисокому пʼєдесталі стоїть стандартна медична капсула, схожа на повалений на підлогу холодильник зі скляним куполом замість дверей. Така капсула може робити будь-які фізіологічні обстеження, а за необхідності — здійснювати редукування.

За два місяці я, звичайно, обдумував різні підходи. Найпростіші: а) Девід молодший, він прожив менше, значить у нього пріоритет. З іншого боку, б) Зельма — дівчина і тому статистично важливіша.

А коли все скінчиться, що скажу тій дитині, котра лишиться? «Я використав генератор випадкових чисел, вибір за мене зробила Хвиля, стохастичний процес». Хвиля коливається, рухається Всесвіт. «Це наша спільна відповідальність». Хвиля забрала Мію. Мія ні на що не скаржилася. «Світ такий, ти мусиш зрозуміти».

Мія вибрала зелені шафки із штучно зістареного дерева, з тими незручними ручками, тому що вона хотіла створити свій власний світ. В якому буде тепло і затишно. І це я його зруйнував.

…Руки все ще тремтять і так само липкі. Ми виходимо з порожнього комплексу на вулицю і йдемо до автоматів з морозивом. Хвиля огортає нас, і автомати, парк, медичний комплекс, місто, світ, і кожну живу істоту, і навіть штучну нейронну мережу під назвою Рада Порятунку, котра уже прорахувала всі наслідки мого вчинку.