Розподілення
Ви чули про те, що Всесвіт — усього лишень одна хвиля? Тоді й кожен мій подих — по суті теж її коливання. Мої пальці, білі від напруження, липкий піт на долонях, від якого нікуди не дітися — це теж вібрації тої Хвилі. Але річ іще й у тому, що пальці побіліли, бо я надто міцно стискаю кермо і тим самим перешкоджаю звичайному кровообігу. Піт виділяється через те, що моя гормональна система виробляє занадто багато кортизолу. Але треба також визнати: ніякої болі в тій Хвилі немає. Не може бути. Кавалок жиру, занурений у рідину, ця дивна штука під назвою мозок — ось там — запечатане вакуумом свідомості — виникає поняття болі. А хвиля — котра суть цілий Всесвіт — вона собі коливається, вибудовуючи на своєму гребні кожну нову мить існування — і до нестерпного відчуття, котре контрабандою хоче пропхати в реальність мешканець моєї черепної коробки — від ноцицепторів на стінках стравоходу, по нервових волокнах до спинного мозку, звідти до стовбура головного мозку, до розподільчої станції під назвою таламус і нарешті до сомато-сенсорної кори — до цього відчуття хвиля не має ніякого стосунку. Є просто фізіологічний стан під назвою «печія».
Лист від Управління людських ресурсів міністерства Мінімізації Ризиків я отримав в середу. Два місяці тому. На сірому папері із переробленої целюлози тьмяним чорнилом було надруковано вісім абзаців тексту, приблизно по чотири рядки кожен. Прочитав я лишень одне слово, з нього починався заголовок, під адресою отримувача і моїм ім'ям, і дату — виділену жирним шрифтом, десь посередині тексту. Далі я просто рахував, скільки там було слів, тому що літери почали злипатися і рахувати стало зручно — кожне слово стало окремою плямою, схожою то на чорну личинку, то на невеликого хробака. Якби той лист знайшовся, гадаю, повністю прочитати його би зараз не вдалося — від моїх тоді спітнілих долонь розчинялось по краях аркуша органічне чорнило, яким тільки й друкують свою кореспонденцію державні органи.